Гончарівна

Селюченко Олександра Федорівна (06.05.1921 – 23.06.1987)
Заслужений майстер народної творчості України

“Творчість – це життя, а безділля – тяжка ноша”.    
О.Ф.Селюченко    

"Господарочки"

Мистецтвознавці називають Олександру Селюченко “самобутнім гончарським мудрецем”, “ідеологом вітчизняного культу глини”, порівнюють її самотню складну долю та потужну самореалізацію через творчість з долею та творчістю Катерини Білокур. З відмінністю в тому, що одна художниця світ виражала мовою фарб, інша — мовою глиняної пластики.

Олександра Федорівна народилася в гончарській сім’ї Селюченків у славнозвісному українському осередку гончарства в селі Опішне Полтавської області. Від батьків вона успадкувала не тільки ремесло, а й нелегку долю гончаря. “Прожила я вік свій з самого дитинства у глині. Нічого кращого за неї мені не треба”, — стверджувала мисткиня.

На її долю випало пережити зі своєю землею нелегкі часи голодомору 1932-33 років, лихоліття Великої Вітчизняної війни, важкі повоєнні роки. Багато та сумлінно працювала вона ліпильницею на опішнянському заводі “Художній керамік”. Свій вік Олександра Федорівна прожила самотньо, майже у злиднях, часто відчувала себе хворою та покинутою. Всю свою енергію, нереалізовану любов, пристрасть вкладала в натхнену творчість. “Коли сідала я за глину, я ставала іншою, я всю душу віддавала їй”, — писала О.Селюченко. Кераміка для неї була не заробітком, не засобом для існування, а можливістю самовираження, основне джерело радості та краси, це було справжнє, наповнене сенсом, життя.

Персонажі драми Лесі Українки «Лісова пісня».

Художній світ Олександри Селюченко наповнений чистотою та світлом, красою та добром, теплом та дотепним полтавським гумором. Тисячі створених майстринею образів-персонажів розкривають різноманітні грані людського буття, людських взаємин. Вірна національній традиції, тонко відчуваючи народний характер та психологію українця, художниця створила дивовижно оптимістичний, грайливий, добрий, веселий світ, де немає місця смутку та скорботі. Її твори вирізняють багатство пластики, свобода форм, смілива деформація та умовність.

Спадщина Гончарівни величезна: понад 1000 творів зберігаються у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, безліч її іграшок розлетілися, роз’їхалися по просторах української землі та за її межами. У Музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається невелика часточка творчого доробку майстрині (120 творів), з них на виставці представлені 43 роботи. Це забавні свищики на теми народних казок, скульптурні композиції за мотивами літературних творів (“Наталка-Полтавка” І.Котляревського, “Ніч перед Різдвом” М.Гоголя, “Лісова пісня” Л.Українки), традиційні скульптури — хвалькуваті козаки, поважні “барині”, забавні “вершники”.

Творчість Олександри Селюченко — взірець самовідданої любові до предковічного ремесла, натхнення творчим процесом, усвідомлення свого місця в національній етнокультурні, сповідування батьківських заповітів. Її творчий доробок належить не тільки Полтавщині, Україні, але й усьому світові, бо справжнє мистецтво — навіки, воно не знає кордонів і перешкод.

Ірина Бекетова