ПочатокКолекціяКераміка

EN  EN

Усі розділи колекції



      Музей має одну з найбільших в Україні колекцію народної кераміки – понад 14 тисяч пам’яток. У збірці представлено вироби всіх регіонів країни, які охоплюють XV – початок XXI століть.

      Умовно, за спільними ознаками творів, територію України можна поділити на “керамічні” регіони: Наддніпрянщина, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття, Закарпаття.
Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
„Дволикий лев”. Посудина.
XVIII – початок ХІХ ст.
с. Сухини, Канівський пов., Київська губ.

      Наддніпрянщина – територія колишньої Київської губернії (сучасні Київська, Черкаська, Чернігівська, частково Кіровоградська області). Кераміку, оздоблену підполивним розписом, робили в селах Дибинці, Сунки, Гнилець, Здорівка, Головківка, Цвітна, в містах Канів, Обухів, Васильків тощо.

      Найбільшим осередком було с. Дибинці (колишній Канівський повіт Київської губернії, нині Богуславський район Київської області). На мисках із самобутніми орнаментальними композиціями часто зустрічається зображення птаха з масивним тулубом, маленькою круглою голівкою і пишним хвостом, якого називали сорокою.

      Один із найстаріших осередків – с. Сунки (колишній Черкаський повіт Київської губернії, нині Черкаська область). У музеї зберігається чудова колекція сунківських мисок, які 1905 року передала графиня Н. Г. Яшвіль для виставки кустарних промислів (Київ, 1906). У Сунках, окрім мальованого посуду та кахель, виготовляли фігурний посуд у вигляді звірів (“баранці”, “лембики”).

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Масюк К. В.
Макітра. Тиква. Початок XX ст.
с. Дибинці, Канівський пов.,Київська губ.

      Кераміку Слобожанщини представлено зооморфним та антропоморфним посудом: пузаті тонкостінні чайники у вигляді чоловічих постатей, масивні скульптури у вигляді левів, баранів.

      У музеї зберігається багата та різноманітна колекція народної іграшки. Іграшки ліпили в усіх гончарних осередках, їх виготовляли всі майстри, але переважно жінки та діти. Асортимент був великий: коники, баранці, цапки, бички, рибки, півники, чаєчки, зозулі, олені, “барині”, чорти, леви, фантастичні звірі тощо. Створювали також сюжетні композиції та “монетки” – іграшковий посуд, який отримав назву від того, що на базарі такі вироби коштували копійку (монетку).

      Серед багатьох визначних осередків Лівобережжя – смт Опішне (колишній Зінківський повіт Полтавської губернії, нині Полтавська область). Афінами української кераміки називали Опішню дослідники, столицею гончарства – самі мешканці селища. Музейна збірка налічує близько 2 тисяч зразків виробів з Опішного, серед них переважають твори другої половини XIX–XX ст.

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення. 

 
Перепілка С.
Кахля. Початок XVIII ст.
м. Городня, Чернігівська губ.

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Бариня. Скульптура. ХІХ ст.
Київська губ.(з колекції О. О. Бобринського)

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Тиква. „Чоловік з глечиком”. ХІХ ст.
Слобожанщина

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Куманець. Кінець XIX – початок XX ст.
Київщина
(З колекції О. О. Бобринського)

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Гончар І. Т.
Вершник. Посудина. 1930-ті рр.
м. Київ

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Бахматюк О.
Кахля. Середина ХІХ ст
м. Косів, нині Івано-Франківська обл.

      На початку 1920-х рр. в Опішні діяла навчальна майстерня (з 1926 р. – профтехшкола), у 1929 р. створено артіль, пізніше, з 1960 р., реорганізовано в завод “Художній керамік”. Асортимент опішненських виробів 1940–1960 рр. надзвичайно різноманітний, їх декор вражає яскравими поліхромними розписами.

      Північне Лівобережжя (нині територія Чернігівської та частково Сумської областей) славилося самобутніми гончарними осередками: кераміку робили в містах Чернігові, Глухові, Ніжині, Коропі, Конотопі, Козельці, Новгороді-Сіверському, в селах Ічні, Городні, Березні, Любечі, Ріпках, Седневі. Вироби XVII–XVIII століть цього регіону представлено в музеї переважно кахлями. Розписними кахлями славилися міста Ніжин, Ічня, Городня.

      Особливе явище українського народного гончарства – кераміка Поділля (нині Вінницька, Хмельницька, частково Тернопільська області). Основні осередки: села Киблич, Бубнівка, Жерденівка, Смотрич, Крищинці, Жорнище, Адамівка і місто Бар.

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Гаврищів П.
Кахля. 1854 р
м. Косів, нині Івано-Франківська обл.

 
Зінтюк Д. (ХІХ ст.)
Кахля. 1858 р.
с. Пістинь, нині Івано-Франківська обл

Найвідомішим осередком Східного Поділля було с. Бубнівка (Гайсинський повіт Подільської губернії, нині Гайсинський район Вінницької області). На Західному Поділлі широкої слави набули вироби гончарів з с. Смотрич (колишній Кам’янецький повіт Подільської губернії, нині Хмельницька область). Центром виробництва неполив’яної кераміки було с. Адамівка.

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Самолович П.
Миска. 1899 р.
м. Бар, Могилівський пов.,Подільська губ.

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Миска. 1930 р.
с. Смотрич, Подільська губ.

      Кераміку Волині в музейній збірці представлено в основному двома групами. Це так званий плямистий і димлений посуд. Перший відрізняється способом декорування – кольори наносяться у вигляді невпорядкованих плям. Димлений посуд – це сірі або чорні вироби, які виходили після безкисневого випалу в горні. Гончарі, не знаючи суті хімічної реакції, називали цей процес димленням, або обкурюванням. Такі вироби декорували гравіруванням, тисненням, лощенням, вони мали блискучу, ніби металеву, поверхню.

      Надзвичайно цікавою художніми традиціями є кераміка Прикарпаття. Гончарне виробництво розвинулося тут у чотирьох основних осередках: Кутах, Коломиї, Пістині, Косові. Основою яскравої декоративної системи гуцульської кераміки став ритований розпис. Прикарпатській кераміці властивий своєрідний орнаментальний стиль, особлива гама переважно зеленого, жовтого та коричневого кольорів – характерні кольори Карпатських гір. В оздобленні посуду та кахель використовували цікавий засіб – затіки: спрямовані в бік плями зеленої поливи надавали композиції динамізму.

      Своєрідними хроніками місцевого життя були кахлі, на прямокутній площині яких майстри відображали працю селянина, розваги і свята, панський виїзд, вершників, музик, танцюристів, сцени полювання, різних тварин (оленів, левів, ведмедів, півнів, риб тощо). Поширеними є сюжети релігійного змісту: церковні споруди, хрести, образи святих.

      Гончарство Закарпаття славилося цілим рядом осередків: село Вільхівка, міста Хуст, Виноградів, Ужгород. Тут робили своєрідні форми посуду: невеликі видовжені горщики з широкою шийкою і корчаги. Шийку корчаги зсередини перегороджували пластинкою з 5–7 дірочками, яка виконувала функцію своєрідного фільтра.

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

 
Цвілик П. Й.
Баран. Підвазонник. 1959 р.
Куманець. 1958 р.
м. Косів, Івано-Франківська обл.

Натисніть, щоб одержати збільшене зображення.

Іванченко П. М.
Таріль декоративний. 1922 р.
Межигірський керамічний технікум, Київська обл.

      У 1920 р. поблизу Києва було створено Межигірську керамічну школу-майстерню (з 1923 р. – технікум на правах вузу, а з 1928 р. – художньо-керамічний інститут), директором якого протягом 1923–1930 рр. працював Василь Седляр. Помічниками і соратниками його були колеги з майстерні Михайла Бойчука: Оксана Павленко, Павло Іванченко, Іван Падалка. Бойчукісти виховали ціле покоління художників, технологів-керамістів, діяльність яких залишила вагомий слід в історії українського мистецтва. Музей має невелику збірку межигірської кераміки.

      У 1934 р. на території Києво-Печерської лаври було засновано експериментальні майстерні при Київському державному музеї українського мистецтва. Народні майстри з усіх областей України, фахівці з різних видів мистецтва навчалися, вільно спілкувалися, створювали експонати для виставок у Києві, Москві, Ленінграді. Робота школи тривала до війни, вона стала базою для Київського училища прикладного мистецтва. У музейній колекції твори1930-х років посідають поважне місце.

      Безцінний досвід об’єднання зусиль народних і професійних майстрів, започаткований в практиці межигірського вузу і продовжений в лаврській майстерні, був творчо осмислений і збагачений в лабораторії архітектурно-художньої кераміки під керівництвом талановитого художника-технолога Ніни Федорової (1906–1993), яку вона очолювала 40 років.

      Майстерня Ніни Федорової стала генератором ідей та визначальним осередком розвитку української архітектурної кераміки. Під її керівництвом створено широку гаму кольорових полив, відпрацьовано морозостійкі поливи та поливи відновного вогню, розроблено рецептуру червоної поливи на основі міді. Кращі роботи з майстерні одразу ж передавалися до музею, тому в колекції зберігається найповніша збірка – понад півтори тисячі творів.

      У музеї представлені найкращі зразки кераміки Васильківського майолікового заводу, який діяв протягом 1934–1990-х рр. Роботи відомих художників Михайла та Григорія Денисенків, подружжя Надії та Валерія Протор’євих, Володимира Коваленка створено за кращими традиціями народної кераміки та декоративного розпису із застосуванням новітніх технологій.

      У музеї зібрано чудову збірку творів сучасних професійних художників. Професійне декоративне мистецтво України кінця XX – початку XXI ст. – це величезний пласт національної культури, який формується у межах загальноєвропейського художнього процесу. Роботи Олександра Міловзорова, Ольги Рапай, Галини Севрук, Неллі Ісупової, Леоніда Богинського, Андрія Ільїнського, Петра Печорного, Уляни Ярошевич, Романа Петрука, Ярослави Мотики, Тараса Левківа та багатьох сучасних художників-керамістів мають свої, тільки їм притаманні особливості, образи, символи.

Ірина Бекетова
фото Михаїл Андреєв

 

На початок





ПочатокКолекціяКераміка


© 2013 Національний музей українського народного декоративного мистецтва: Умови використання матеріалів